Історія ДУІТЗ

Державний університет інтелектуальних технологій і зв’язку (ДУІТЗ) створений відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 1042-р від 19.08.2020 шляхом реорганізації Одеської національної академії зв’язку (ОНАЗ) імені О.С. Попова і Одеської державної академії технічного регулювання та якості (ОДАТРЯ).

22 вересня 2021 року відбулися вибори першого ректора новоствореного університету. Перемогу на виборах отримав кандидат фізико-математичних наук, доцент Назаренко Олександр Аскольдович.

Коротко про історію академії зв’язку ім.О.С. Попова

В 1900 році в Одесі були відкриті Вищі курси телеграфних механіків, які готували техніків для південної частини тодішньої Росії. Будинок курсів знаходився на Старопортофранківській, 16.На рубежі минулого й нинішнього століть головним видом електричного зв’язку був телеграф.
У будинку курсів проходили засідання першого окружного Одеського комітету, до складу якого входили викладачі В. Ф. Дідріхсон – видатний електротехнік та Є.О. Бухгейм – згодом професор інституту.
На з’їзді залізничних електротехніків і начальників телеграфів, який відбувався в Одесі (1897 р.), стало зрозумілим, що електротехніка “слабких“ струмів розкриває широке коло проблем, які потребують окремого вивчення. Вагомим аргументом на користь цього була демонстрація О. С. Поповим на з’їзді досліду бездротового телеграфування, який викликав загальне захоплення і овацію.
Практичні потреби зв’зку в Одесі в період революції та громадянської війни задовольнялись приватними радіотелеграфними майстернями.

В 1919 році ці майстерні були реорганізовані у перший в Росії Одеський державний радіотелеграфний завод (ОРТЗ, Софіївська, 8).
Науковими консультантами радіолабораторії працювали професор Л. І. Мандельштам та доцент Н. Д. Папалексі – обидва згодом всесвітньовідомі академіки.

У 1920 році на основі поштово-телеграфних курсів, організовано Одеський вищий електротехнікум. Саме з цього моменту розпочалась історія Одеської національної академії зв’язку ім. О.С. Попова. Усього до технікуму було зараховано 89 осіб.

У 1923 році ОРТЗ припинив своє самостійне функціонування. Цього ж року відновили навчальний процес у будинку колишніх курсів телеграфних механіків, але вже як Одеський вищий електротехнікум сильних струмів (ОВЕ) ім. Г.Ф. Гринька,народного комісара освіти УРСР.Випускники ОВЕ отримували кваліфікацію інженера після чотирьох років навчання.

В 1925 р. при Вищому електротехнікумі створюється слабкострумове відділення з трьома невеличкими групами телеграфістів, телефоністів і радистів. З цього часу в Одесі почалась підготовка інженерів зв’язку, перший офіційний випуск яких відбувся в 1925 році.
Восени 1929 року відбулася реформа освіти і Вищий електротехнікум став електротехнічним факультетом Одеського політехнічного інституту (ОПІ).
У наступному році, згідно з Постановою ЦВК СРСР і РНК СРСР (№ 4/237 від 23 липня 1930 р.), на базі електрофаку ОПІ створюється Одеський інститут інженерів зв’язку (ОІІЗ), перший випуск в якому відбувся в 1931 році.

  Директором ОІІЗ був призначений декан електрофаку ОПІ С. Д. Ясиновський.
Новому навчальному закладу був виділений будинок курсів телеграфних механіків – Вищого електротехнікуму та шкільний двоповерховий будинок на вулиці Комсомольській, 61. В 1930-1931 роках на цьому будинку добудували третій та четвертий поверхи і він став навчальним корпусом інституту. А згодом – лабораторним корпусом.

Під час становлення інституту, конструюванням і виробництвом апаратури в радіомайстернях інституту для потреб Червоної Армії займався випускник 1931 року С. М. Плахотник – згодом один із заступників Міністра зв’язку СРСР, лауреат Державної премії СРСР. Робота здійснювалась під безпосереднім керівництвом заступника Наркомвійськмора СРСР М. М. Тухачевського.
С. М. Плахотник – один з перших в Радянському Союзі сконструював телевізор, робота якого демонструвалась у приміщенні Одеського театру опери та балету для учасників обласного з’їзду Рад. Згодом удосконалену модель цього телевізора він подарував у 1933 р. Маршалу Радянського Союзу К. Є. Ворошилову в день святкування в Москві річниці Червоної Армії.

  В 1935-1937 роках під керівництвом С. М. Плахотника були вперше в Радянському Союзі здійснені дальні передачі малострочного телебачення з Одеси в Москву.
В 1931-1937 роках навчальні заклади зв’язку всіх ступенів Одеси (ОІІЗ, технікум зв’язку, школа ФЗН) складали так званий комбінат зв’язку.
Чимало довоєнних випускників інституту стали визнаними спеціалістами в галузі електрозв’язку. Серед них доктори технічних наук, професори І. С. Гоноровський, Г. 3. Айзенберг, А. М. Зінгеренко, П. І. Євдокимов, Лауреати Державних премій В. Ф. Желєзов, С. М. Плахотник, А. А. Большой, Н. Н. Смирницький, В. Шумейко.
З 1937 року інститут очолював Володимир Андрійович Надеждін – випускник воєнної Академії зв’язку.

Початок Великої Вітчизняної війни застав інститут в період його розквіту.

З перших днів війни розпочалась надзвичайно напружена робота, спрямована проти ворожої навали. Певною мірою цьому сприяли довоєнні “військові“ групи випускників інституту, підготовка яких здійснювалась за спеціальними програмами. Завдяки цьому Червона Армія поповнилась значною кількістю висококваліфікованих командирів підрозділів зв’язку. Багато з них стали старшими офіцерами і генералами. Наприклад, випускнику 1941 року Н. Н. Смірницькому було присвоєно звання генерал-лейтенанта. Після війни за великий вклад в розвиток машинобудування він став Лауреатом Державної премії СРСР. Деякі випускники-зв’язківці були учасниками надзвичайно важливих історичних подій. Так, випускник 1941 року Ф. Т. Канивченко керував організацією зв’язку Верховного Головнокомандуючого на міжнародних Тегеранській і Ялтинській конференціях, а випускник 1934 року А. Г. Молдованов командував вузлом радіозв’язку, через який проходила інформація в Москву і Париж з місця підписання Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини.

Та все це було потім. А в тривожний час на початку війни, коли йшов традиційний захист дипломних проектів, молоді інженери, не чекаючи одержання дипломів, йшли до військкоматів. Багато викладачів і студентів добровільно вступили в ряди винищувального батальйону, який ніс патрульну службу по захисту рідного міста.

 У липні 1941 року йшла напружена підготовка інституту до евакуації. В лабораторних корпусах інституту на базі нетранспортабельного обладнання – радіостанції, телеграфної лабораторії і дизельної електростанції гарантованого електропостачання – створювався вузол зв’язку Приморської армії, який відіграв надзвичайно важливу роль в героїчній обороні Одеси. Значною мірою, дякуючи чіткій роботі зв’язку, Одеса залишилась незруйнованою, а лабораторні корпуси як важливі військові об’єкти зв’язку, – були знищені. Інститут було евакуйовано в місто Гур’єв, що знаходиться на північному березі Каспійського моря. Але там інститут не зміг розпочати свою роботу через відсутність необхідних приміщень. Тому його відправили в м. Ташкент. Туди ж був евакуйований і Московський інститут зв’язку. Для раціональнішого використання викладачів та лабораторного обладнання інститути були об’єднані.

Директором об’єднаного інституту в квітні 1942 року був призначений В. А. Надеждін. Влітку 1944 року було прийнято рішення про відновлення діяльності Одеського електротехнічного інституту інженерів зв’язку (ОЕІІЗ).

Чимало зусиль для цього доклав колишній директор В. А. Надеждін. Керівництво інститутом на початку 1945 року було знову покладено на С. Д. Ясиновського. Старі й нові довоєнні лабораторні корпуси інституту були в руїнах і відновленню не підлягали.
У навчальному корпусі (нині перший лабораторний) знаходився діючий німецький шпиталь.
В результаті неймовірно важких організаційних заходів по відселенню шпиталю, виготовленню навчальних меблів та перших лабораторних стендів, вже в жовтні 1944 року був проведений перший після звільнення Одеси від фашистських загарбників прийом в інститут 60 студентів.

  Студенти жили і навчались в інститутських аудиторіях. Напівзруйнована будівля студентського гуртожитку на Манежній вулиці була тимчасово надана викладачам, що поверталися до інституту, а в будинку на вулиці Островідова знаходився штаб ОдВО. Незабаром, після війни, там працював легендарний маршал Перемоги Г. К. Жуков, про що засвідчує установлений на будинку барельєф.

Переможно закінчилась війна з гітлеровською Німеччиною. Але не всі повернулися з війни. За Батьківщину віддали своє життя багато викладачів і студентів. Пам’ятник зв’язківцям, споруджений біля головного корпусу на кошти співробітників і студентів – данина поваги живих до пам’яті загиблих. Студенти-фронтовики внесли в інститутське життя атмосферу дисциплінованості й відповідальності.
Це допомагало в організації навчального процесу в період великої скрути повоєнного часу, позитивно впливало на наступні покоління студентів.

 У 1948 році керівництво інститутом було доручено доценту Івану Петровичу Пишкіну. Під його керівництвом у 1954 році силами студентів і викладачів був побудований із трофейних радіодеталей один з перших у СРСР експериментальний телецентр, що обслуговував Одесу. Початок навчальної роботи в новому приміщенні (вересень 1953 р.) став важливою, переламною подією в житті інституту, новим його народженням. У цьому приміщенні почали вчитися студенти, що вступили до інституту в 1954 році. Їх випуск 1959 року дав найвагоміші за всю історію інституту результати: 7 докторів і 46 кандидатів технічних наук. Роботи деяких з них були відзначені Державною премією (І. Дежурний, А. Шутко), Премією Ради Міністрів СРСР (А. Жадан), Золотою медаллю ВДНГ СРСР (А. Когут). Інститут пишається такими випускниками, як лауреати Ленінської премії А.А. Большой, В.Г. Попов, Н.Ф. Луконін, Л.М. Косой, лауреати Державної премії С.М. Плахотник, В.І. Король, В.Н. Тимофеєв, А.І. Романов.

У 1956 році ОЕІЗ розробив першу в країні систему розпізнавання образів, а також впровадив у серійне виробництво листосортувальну машину МАП-0.

1959 року було створено позаміський науковий полігон на п’яти гектарах землі тазапочатковано науково-дослідну роботу «Метеор», де розпочинали свою наукову діяльність провідні вчені академії під керівництвом А.І. Хачатурова. Одесити й численні гості нашого міста із задоволенням слухають музику І.О. Дунаєвського, що звучить з одеських курантів, які були створені в інституті в 1959 році. Робота курантів стала своєрідним символом Одеси.У 1953 році в інституті був створений заочний факультет, у 1956 році – вечірній факультет, у 1962 році – Кишинівський навчально-консультаційний пункт.

З 1965 року в інституті діє спеціалізована рада із захисту кандидатських дисертацій з наукових спеціальностей: «Теорія, системи і пристрої передачі інформації по каналах зв’язку» та «Мережі, вузли зв’язку і розподіл інформації»

У 1966-1981 роках інститутом керував доктор технічних наук, професор Борис Петрович Кутасін.

У 1967 році було відкрито Київський заочний факультет, на базі якого, згодом було створено Київський інститут зв’язку. Того ж 1967 року Постановою Ради Міністрів СРСР інституту присвоєно ім’я винахідника радіо О.С. Попова.

А 1980 року за успіхи, досягнуті в підготовці інженерів зв’язку і розвитку наукових досліджень, Президія Верховної Ради Української РСР нагородила інститут Почесною грамотою.

З 1981 до 2001 року інститут очолював доктор технічних наук, професор Іван Павлович Панфілов. 1991 року в ОЕІЗ ім. О.С. Попова відкрито докторантуру. У 1993 році Одеський електротехнічний інститут зв’язку став Українською державною академією зв’язку ім. О.С. Попова. Цього ж року були створені центр гуманітарної освіти та розвитку (ЦГО та Р) та відділ міжнародних зв’язків (ВМЗ). 1998 року в академії розпочато навчання іноземних громадян на підготовчому відділенні (ПВ). У лютому 2000 року організовано перші сеанси дистанційного навчання для зв’язківців Києва, Харкова, Єревана, Тбілісі, Кишинева, Баку. У вересні того ж року за вагомий внесок у розвиток галузі зв’язку, підготовку висококваліфікованих спеціалістів та з нагоди 70-річчя від дня заснування академії, УДАЗ ім. О.С. Попова нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. У серпні 2001 року Указом Президента України, Українській державній академії зв’язку присвоєно статус національного закладу вищої освіти. Академія змінює назву на Одеську національну академію зв’язку ім. О.С. Попова.

З 2002 до 2020 року академію очолював доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Петро Петрович Воробієнко. 2003 року розпочав свою діяльність Львівський навчально-науковий центр Одеської національної академії зв’язку ім. О.С. Попова, а 2004 року – Вінницький навчально-науковий центр. Того ж року підписано договір про співробітництво з Вищою спеціалізованою школою ім. Георга Симона Ома для виконання проєкту з обміну студентами й фінансуванням від Німецької академічної служби обмінів (ДААД). У вересні 2005 року за вагомий внесок у забезпечення розвитку галузі зв’язку, підготовку висококваліфікованих фахівців та з нагоди 75-річчя від дня заснування академії, ОНАЗ ім. О.С. Попова нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. У 2006 році за програмою «Tempus-Тacis» в академії створено Південноукраїнський лінгвістичний центр. У 2008 році академія приєдналася до Великої хартії університетів.

2009 року науковцям академії, а саме: Вікуліну Івану Михайловичу, Воробієнку Петру Петровичу, Курмашеву Шамілю Джамашевичу, Панфілову Івану Павловичу присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки за роботу «Розробка високоефективних технологій оптоелектроніки й комунікаційних систем на їх основі».

2011 року на II Міжнародній виставці «Сучасні навчальні заклади – 2011» ОНАЗ ім. О. С. Попова отримала Гран-прі «Лідер вищої освіти України» за високі показники діяльності.

2015 року ОНАЗ ім. О.С. Попова здобула золоту медаль на виставці «Сучасні заклади освіти» в номінації «Інноваційні технології виявлення, навчання та підтримки обдарованих дітей та молоді» та диплом за творчу працю з підвищення якості національної освіти.

Указом Президента України  №686/2015 працівникам академії, а саме: Васіліу Євгену Вікторовичу, Гранатурову Володимиру Михайловичу, Каптуру Вадиму Анатолійовичу, Ложковському Анатолію Григоровичу та Тіхонову Віктору Івановичу присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки за роботу «Технологічні, організаційні й регуляторні засади побудови телекомунікаційних мереж сучасних і наступних поколінь».

2019 року Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) спільно з Одеською національною академією зв’язку (ОНАЗ) ім. О.С. Попова Міністерства освіти і науки України провели Регіональний економічний діалог МСЕ з питань інформаційно-комунікаційних технологій для країн Європи й СНД (РЕД-2019).

2020 року Одеська національна академія зв’язку ім. О.С. Попова відзначила сторіччя від дня свого заснування. З нагоди ювілейної дати колектив ОНАЗ ім. О.С. Попова привітали керівники Міністерства освіти і науки України, Верховної Ради України, Одеської обласної адміністрації.

02 вересня 1945 року на підставі подання колегії Комітету у справах мір та вимірювальних приладів при Раді народних комісарів СРСР від 15.06.1945 і Постанови Ради народних комісарів СРСР від 02.09.1945 № 13091-р було створено Одеський технікум вимірювань.

Наказами по технікуму від 10.09.1946 р. та 11.09.1946 р. були зараховані перші студенти в групи електротеплотехнічних і механічних вимірювань.

Поки у новоствореного технікуму не було власного будинку теоретичні заняття проводилися в класах, орендованих в уцілілій від німецьких бомб середній школі № 58 на вулиці 1905 року (cьогодні Тираспольська). А ось на лабораторні заняття доводилося їздити в Отраду, де над схилами Ланжерона на вулиці Миколи Гефта, 10 (сьогодні Чорноморська) перебувала Одеська обласна лабораторія державного нагляду за вимірювальною технікою – одне з найстаріших метрологічних установ, що бере свій початок від першої повірочної палатки, створеної в Одесі в 1902 році при особистій участі родоначальника вітчизняної метрології, першого керівника Головної Палатою мір і ваг в Росії Дмитра Івановича Менделєєва.

Під керівництвом першого директора технікуму С.К.Лісторенко було розпочато відновлення зруйнованої війною будівлі на розі вулиць Горького і Островидова (нині Спирідонівська і Новосельського) для створення власної навчально-лабораторної база.

	С.К.Лісторенко (1945 – 1953)

Одеський технікум вимірювань, як базовий навчальний заклад Держстандарту СРСР, мав свої філії та навчально-консультаційні пункти майже у всіх столицях республік колишнього Союзу, а також у містах Ленінграді, Москві, Новосибірську, Свердловську, Хабаровську, Харкові. Наказом Держстандарту СРСР на базі філій були утворені Московський та Свердловський ЗВО Росії, а 20.04.1984 – Білоцерківська філія (діє і сьогодні).

	Студенти гуртка радіооператорів створили колективну радіостанцію потужністю 100 ватт і 16 березня 1959 року вперше вийшли в ефір, встановивши двохстронній зв’язок на радіотрасах протяжністю до 10000 км.

Будні Одеського технікуму вимірювань

Відповідно до Розпорядження Ради Міністрів СРСР від 01.03.1990 № 306, наказу Державного комітету СРСР по народній освіті від 29.04.1990 № 293 “Про створення вищих професійних училищ” і наказу Держстандарту СРСР від 27.04.1990 № 406 на базі Одеського технікуму вимірювань було створено Одеське вище училище метрології та якості.
У зв’язку з проголошенням незалежності України наказом від 28.11.1991 № 44 Держстандартом України було засновано Одеське вище училище метрології та якості Держстандарту України.
Рішенням Міжгалузевої акредитаційної комісії від 18.06.1993 (протокол № 5/2), колегії Міністерства освіти України від 23.06.1993 (протокол № 13/2), наказу Держстандарту України від 31.08.1993 № 122 на базі училища було створено Одеський коледж стандартизації, метрології та сертифікації.
Керівниками Одеського технікуму вимірювань, Одеського вищого училища метрології та якості, Одеського коледжу стандартизації, метрології та сертифікації були:

І.П. Метьолкін (1953 – 1974)	Ю.Ф. Вожжов (1974 – 1976)	Н.М. Панасюк (1977 – 1983)	Г.М. Гонтаренко (1983 – 2002)

Відповідно до Розпорядження КМУ від 20.04.2007 N211-р на базі коледжу створено Одеський державний інститут вимірювальної техніки, який у 2011 році реорганізовано в Одеську державну академію технічного регулювання та якості (Розпорядження КМУ від 26.01.2011 №57-р).
Більше ніж 45 000 фахівців підготовлені у навчальному закладі, з них за роки незалежності понад 10 000 осіб. Заклад упродовж свого існування займався підготовкою фахівців для 38 країн світу.
Багато керівників державних установ, підприємств, служб метрології та стандартизації промислових гігантів України, країн СНД, Афганістану, Болгарії, Венесуели, В’єтнаму, Ізраїлю, Іраку, Естонії, Китаю, Конго, Куби, Латвії, Лаосу, Литви, Монголії, Нігерії, Німеччини, Словаччини, Хорватії та Чехії – випускники академії.
За значний внесок у розвиток освіти й науки в галузі стандартизації, метрології, сертифікації, менеджменту якості та захисту прав споживачів, вагомі досягнення у науково-педагогічній діяльності, якісну підготовку фахівців навчальний заклад нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2010), орденами Дружби В’єтнаму (2007) і Лаосу (2011).
ОДАТРЯ була єдиним ЗВО України, який здійснював повний цикл ступеневої підготовки фахівців: молодший спеціаліст – бакалавр – магістр – аспірант – доктор наук в галузі знань “Автоматизація та приладобудування” і надавав освітні та інформаційно-консультативні послуги з підвищення кваліфікації у сферах технічного регулювання, метрології, якості та споживчої політики.
Ректором навчального закладу з 2003 по 2021 роки був доктор технічних наук, професор, заслужений працівник сфери послуг України Коломієць Леонід Володимирович.

	Від якості освіти до якості життя!
	Коломієць Л.В., ректор ОДАТРЯ (2003 – 2021)